ЛІТЕРАТУРНА ВІТАЛЬНЯ, ПРИСВЯЧЕНА РІЧНИЦІ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СЕРВАНТЕСА
- Вступне слово вчителя про “вічні образи” у світовій літературі. Образ Дон Кіхота Сервантеса як один з них.
II. Інсценізація “Прологу” до роману Сервантеса “Дон Кіхот”.
На сцені два учні, один із яких виконує роль Сервантеса, а другий – його товариша.
Сервантес.(Передає товаришу теку з листами /рукопис книги/).
Друже мій, я хочу вручити тобі нову свою книгу. Я думаю, що ти й без присягання можеш повірити, як хотілося б мені, щоб ця книжка, плід мого розуміння, являла собою верх краси, витонченості та глибокодумне. Але відмінити закон природи, згідно з яким кожна жива істота породжує собі подібне, не в моїй владі. А коли так, то що ж інше міг породити безплідний мій нерозвинутий розум, як не повість про кощавого, худого, навіженого сина, сповненого найнесподіваніших думок, які досі нікому не приходили в голову, – одно слово, про такого, якого тільки й можна було породити в темниці, місцеперебуванні всілякого роду перешкод, пристановищі одних лиш сумних звуків?..
Повинен признатися, що хоч я вклав у свою книгу чимало праці, однак так і не зміг написати прологу, і через цей пролог у мене навіть зникло бажання пускати у світ книжку про подвиги такого благородного рицаря.
Справді, як же мені не боятися законодавця, який здавна іменується публікою, коли я виношу на його суд твір сухий, як жердина, твір, позбавлений блискучої вигадки, який не відзначається ні красою стилю, ні грою розуму, не містить у собі ніяких наукових відомостей і нічого повчального, без виносок на полях та приміток у кінці, в той час, як інші автори прикрашають свої книжки, хай навіть і світські, такі, що належать до розповідного жанру, висловлюваннями Аристотеля, Платона й усього сонму філософів, чим викликають захоплення у читачів, і завдяки чому ці самі автори вважаються людьми начитаними, освіченими й красномовними? Та ще нічого, – вони вам і священне писання процитують! До чого ж вони майстри по лінії дотримуватися правил пристойності: на одній сторінці зобразять вам безпутного гультяя, а на іншій піднесуть куцу проповідь у християнському дусі, таку вже зворушливу, що читати її або слухати – сама насолода й задоволення. Усе це відсутнє в моїй книзі, бо нічого мені виносити на поля і ні до чого робити примітки, мало того: не маючи поняття, яких авторів я наслідував в цій книжці, я не можу супроводити її, як то звичайно роблять, хоч би списком імен в алфавітному порядку.
Не знайдете ви на початку моєї книжки й сонетів, принаймні сонетів, які б вийшли з-під пера герцогів, маркізів, графів, єпископів, дам чи найвідоміших поетів.
Одним словом, друже й добродію мій, хай уже сеньйор Дон Кіхот залишається похований у ламанчських архівах доти, поки небо не пошле йому когось такого, хто прикрасить його всім, чого йому не вистачає.
Приятель. Ій-богу, друже, тільки тепер зрозумів я, як у тобі помилявся: адже за час нашого тривалого знайомства всі вчинки твої переконували мене в тому, що я маю справу з людиною розсудливою і благорозумною, але тепер я бачу, що моє уявлення про тебе таке ж далеке від істини, як небо від землі… Слухай мене уважно,- і ти побачиш, як я миттю змету з твого шляху всі перешкоди й поповню всі прогалини, які нібито бентежать тебе та завдають такого смутку, що ти вже не наважуєшся випустити у світ Божий повість про славного твого Дон Кіхота, світоча й зерцала мандрівного рицарства.
Сервантес. Ну, то поясніть же, як саме ти сподіваєшся витягнути з пучини страху та освітити хаос мого збентеження?
Приятель. Насамперед у тебе трапилася затримка з сонетами, епіграмами та похвальними віршами, які тобі хотілося б вмістити на початку книжки і які мусили б бути написані особами поважними й титулованими, – це владнати легко. Візьми на себе обов’язок і напиши їх сам, а потім, охрестивши, дай їм перші-ліпші імена: хай їх усиновить – ну, хоч би пресвітер Іоанн Індійський або з Імператор Трапезунський, про яких, як відомо, збереглася легенда, що це були чудові поети. Коли ж справа стоїть інакше й коли якісь там педанти – бакалаври почнуть шипіти й жалити тебе нишком, то не бери цього близько до серця, бо коли навіть тебе й спіймають на брехні, то руку, якою ти будеш все це писати, тобі усе-таки не відрубають.
А щодо посилань на полях – то тобі варто лише навести доречно такі сентенції та латинські приказки, які ти знаєш напам’ять, або, принаймні, такі, які тобі неважко буде відшукати, – от, наприклад, повівши розмову про свободу й рабство, встав: “Свободу не слід продавати ні за які гроші”. І тут же на полях поміть, що це написав, припустимо, Горацій або хто-небудь ще. А чи піде мова про всесильну смерть, поспішай опертися на іншу цитату: “Бліда смерть однаково стукає і в хатини бідняків, і в царські палаци”.
Чи зайде мова про те, що Господь заповідав зберігати в серці любов, – не затримуючись пошлись на Священне Писання, яке доступне кожній хоч трохи тямущій людині – “А я кажу вам: любіть ворогів ваших”. І так завдяки латині та іншому тому ж подібному ти набудеш слави щонайменше як граматика, а в наш час це приносить чималу славу й чималий прибуток.
Щодо приміток у кінці книжки, то ти сміливо можеш зробити так: коли у твоїй повісті згадується який-небудь велетень, назви його Голіафом, – тобі це нічого не коштуватиме, а тим часом у тебе уже готова примітка в такому дусі: Велетень Голіаф – філістимлянин, якого пастух Давид у Теревіндеськїй долині убив каменем із пращі, як про те розповідається в Книзі Царювань, у розділі такому-то.
Потім, коли ти хочеш зійти за людину, яка чудово розуміється на світських науках, постарайся згадати в своїй книзі ріку Тахо, – от тобі ще одна чудова примітка: Ріка Тахо названа так по імені одного з королів усіх Іспаній, бере початок там-то. І так далі.
Тепер перейдемо до списку авторів, який у всіх інших книжках є і якого не вистачає твоїй. Цьому лихові можна зарадити: постарайся тільки відшукати книжку, до якої був би доданий найповніший список, складений, як ти сказав, за алфавітом, І от цей алфавітний покажчик встав-но до своєї книжки. І коли навіть і вийде назовні обман, бо навряд чи справді ти що-небудь у цих авторів запозичиш, то не надавай цьому значення: хто знає, може й знайдуться такі диваки, які повірять, що ти й справді вдавався до цих авторів у своїй простій і безхитрій книзі. Отже, на крайній випадок, цей довжелезний список буде тобі хоч тим корисний, що зовсім для тебе несподівано надасть твоїй книзі певної статечності. До того ж навряд чи стане хто перевіряти, наслідував ти когось з цих авторів чи не наслідував, бо нікому від цього ні тепло, ні холодно. Тим більше, що, наскільки я розумію, книжка твоя не потребує жодної з тих окрас, яких, як тобі здається, їй бракує, бо вона є суцільне викриття рицарських романів, а про них і не мріяв Аристотель, і не мав ніякого уявлення Цицерон.
І оскільки єдина мета твого твору – повалити владу рицарських романів та звести нанівець широке розповсюдження, якого набули вони у вищому світі і в простих людей, то й нічого тобі випрошувати у філософів висловлювань, у Святого Письма – повчань, у поетів – казок, краще висловлюйся ясніше, не заплутуючи І не затемнюючи змісту.
Потурбуйся також про те, щоб, читаючи твою повість, меланхолік розсміявся, розумний захопився твоєю вигадкою, статечний не осудив її, мудрий не міг би не подякувати їй. Одне слово, невпинно прагни до того, щоб зруйнувати хистку будову рицарських романів, бо хоч у багатьох вони й викликають відразу, але скільки ще таких, що звеличуюсь їх! І якщо ти свого досягаєш, то знай, що зробив ти немало.
Сервантес. Слухай, мені пощастило, що у важку хвилину я знайшов такого порадника!Я цілком з тобою згідний і навіть вже трохи накидав тут деякі рядки. Ось послухай: НА КНИГУ ПРО ДОН КІХОТА ЛАМАНЧСЬКОГО! Як ти і сказав, я припишу цей похвальний вірш ну, скажімо…
Приятель. Урганді Невловимій!
Сервантес. А що, дуже виразно. УРГАНДА НЕВЛОВИМА! І нехай потім хтось, якщо захоче, шукає, хто це така і чи існувала вона насправді.
Читець. Якщо ти потрапиш, книго,
До розумного у руки,
Вже не скаже тобі дурень,
Що говориш ти дурниці.
А якщо тебе на лихо візьме який-небудь йолоп,
То почуєш ти від нього
Різні несусвітні речі,
Хоч йому завжди здається,
Що у нього теж є розум.
Ти повідаєш пригоди Дворянина із Ламанчі,
Що, романів начитавшись,
Загубив свій добрий розум.
Дами, рицарі, двобої Полонили його серце.
Закохався він шалено,
Мов Роланд Несамовитий,
І відважно, мужньо бився
За прекрасну Дульсинею.
Сервантес. Ну, що ти на це скажеш?
Приятель. Мені здається, тут все зрозуміло. Головний герой – Дон Кіхот. Але треба було б і інших героїв представити читачам.
Сервантес. Аякже! І це готово!
Читець. Весельчак, ПЛУТАНИЙ ВІРШУВАЛЬНИК
САНЧО ПАНСІ
Я – пузатий Санчо Панса,
Зброєносець Дон Кіхота.
Щоб пожить собі в охоту,
Я подався в мандри з паном.
Вмію п’ятами кивати
Від усякої халепи,
Як мовчазний Вільядьегог
Всім відомий з “Селестіни”.
Пречудова тая книга,
Тільки надто вже відверта.
Сервантес. А ще послухай присвячення Росинанту.
Приятель. Росинанту?
Сервантес. Дуже важливий персонаж. Без нього книга була б прісну-ватою.
Читець. ВЕСЕЛЬЧАК, ПЛУТАШЙ ВІРШУВАЛЬНИК
РОСИНАНТУ
Я, шо звуся Росинантом,
Правнук вірного Баб`єки,
А що зроду був худенький,
Дон Кіхоту я придався.
Хоч обидва й кощаві,
Я, як треба, бігать можу
За вівсом хоч би й галопом.
Я меткий, мов ЛАСАРІЛІО,
Що вино в сліпого викрав,
Підмінивши на солому.
Сервантес. Оскільки Росинант – кінь, то я думаю, вірніше було би, щоб про нього висловився якийсь прославлений кінь. Може, Баб`єка підійде?
Приятель. Вірний кінь знаменитого СХца? Безперечно.
Сервантес. Ну, тоді слухай діалог між Баб`єкою і Росинантом. Хоча це не просто діалог. Це – сонет.
Читці.
Б. Мій друже Росинанте, чом ти схуд?
Р. Важка робота, а кормів бракує.
Б. Хіба ж тебе хазяїн не годує?
Р. Сам бачиш, як цінує він мій труд.
Б.Не будь ослом, котрий, як прийде скрут,
На свого пана завади пащекує.
Р. ВІн сам осел. Чи ба, як каверзує:
Надумав закохатись, шалапут.
Б. А що тобі?
Р. Кохати не до речі.
Б. Та ти філософ!
Р. Певно, з голоднечі.
Б. То пожалійся на слугу.
Р. Ох-ох!
Кому тут справді можна пожалітись?
Що пан, те I слуга, як придивитись, – Кобилячі в них голови в обох.
Приятель. Слухай, непогано було б, щоб Дон Кіхоту ще хто-небудь присвятив пару сонетів.
Сервантес. Нема проблем! /Урочисто читає./
СОЛІСДАН ДОН КІХОТУ ЛАМАНЧСЬКОМУ.
Сонет
Приятель. Якщо мені не зраджує пам’ять, то Солісдан – це анаграма зброєносця ЛАСІВДО з рицарського роману “Амадіс Галльський”?
Сервантес. Пам’ять тобі не зраджує. Чом би йому не присвятити пару рядків знаменитому Дон Кіхоту, тим більше – він як ніхто інший розуміє, що таке микатись по світі зі своїм хазяїном?
Читець. Всі знають, Дон Кіхоте, що дурниці
У голову віддавна вам запали,
Проте не скаже ні один зухвалий,
Щоб ви коли робили вчинки ниці.
Потугою рицарської правиці
Неправду ви не раз в бою долали.
За що вам добре чосу завдавали Невігласи, ледаща і п’яниці.
Коли ж та Дульсинея-верходумка,
Уперта в неприступності суворій,
Не зглянеться на ваше люте горе, –
Хай вас утішить у нещасті думка,
Що Санчо Панса – звідник і поганець.
Вона – колода, ви їй – не коханець.
Приятель. Шановний, а чому ти дав своїм героям саме такі імена, вони щось означають?
Сервантес. Безумовно! Дон Кіхот з іспанської означає – круп коня, попона. Росинант – шкапа, робочий віл, Дульсинея – солодка, Тобоська – від міста Тобоко, де виробляють бамбукові горщики, ну, а Санчо Панса – ти, мабуть, пам’ятаєш прислів’я: «Там Санчо їде на свому ослі». А Панса означає – черево, пузо, живіт.
Приятель. Нy що ж, я бачу, імена твоїх героїв повністю відповідають їхній характеристиці. Мені здається, що книга ця надто вдарить по рицарських романах, після неї навряд чи залишаться ще прихильники цього жанру. А якщо так, то ти зробив уже немало!
Учитель. Як бачите, сам автор в пролозі чітко визначає мету роману. Чи вийшов роман за межі свого задуму – про це можна судити навіть з того, що сьогодні ми з вами відзначаємо 450-рІччя з дня народження великого письменника доби Відродження Сервантеса. Якби цей роман був сприйнятий лише як пародія на рицарські романи, не більше, то він не зберігся б у століттях. Але якщо зараз усім відоме це ім’я, то це означає, що є в його творі, в образі Дон Кіхота щось, що змушує нові покоління знов і знов звертатися до тих образів, які стали “вічними” в літературі. Що ж це? Часткову відповідь на це питання ви знайдете у вірші російського поета початку XX століття Дмитра Мережковського.
І читець. Шлем – надтреснутое блюдо.
Щит – картонный, панцирь жалкий…
В стременах висят, качаясь,
НОГИ тощие, как палки.
Для него хромая кляча –
Конь могучий Росинанта,
Эти мельничные крылья –
Руки мощного гиганта.
Видит он в таверне грязной
Роскошь царского чертога.
Слышит в дудке свинопаса
Звук серебряного рога.
Санчо Панса едет рядом;
Гордый вид его серьёзен;
Как прилично копьеносцу.
Он величествен и грозен.
В красной юбке, в пятнах дёгтя,
Там. над кучами навоза, –
Эта царственная дама –
Дульцинея де Тобозо…
ІІ читець. Страстно, с юношеским жаром,
Он толпе крестьян голодных
Вместо хлеба рассыпает
Перлы мыслей благородных:
“Люди добрые, ликуйте, –
Наступает праздник вечный:
Мир не солнцем озарится,
А любовью бесконечной…
Будут все равны: друг друга Перестанут ненавидеть;
Ни алькады, ни бароны Не посмеют вас обидеть.
Пойте, братья, гимн победный! Этот меч несёт свободу. Справедлив суд и возмездье Угнетённому народу!”
ІІІ читець . ИЗ приходской школы дети
Выбегают, бросив книжки,
И хохочу т, и кидают грязью в рыцаря мальчишки.
Аплодируя, как зри тель,
Жирный лавочник смеётся;
На крыльце своём трактирщик Весь от хохота трясётся.
А почтенный nasep смотрит. Изумлением объятый,
И громит безумье века
Он латинскою цитатой.
Из окна глядит цирюльник.
Он прервал свою работу,
И с восторгом машет бритвой,
И кричит он Дон Кихоту:
“Благороднейший из смертных,
Я желаю вам успеха!
И не в силах кончить слова, Задыхается от смеха.
ІІ читець. Он не чувствует, не видит
Ни насмешек, ни презренья: Кроткий лик его так светел, Очи – полны вдохновенья.
Он смешон; но столько детской Доброты в улыбке нежной,
И в лице худом и бледном Столько веры безмятежной.
И любовь, и вера святы, – Этой верою согреты
Все великие безумцы,
Все пророки и поэты.
Учитель. Зараз можна згадати безліч віршів про Дон Кіхота, висловлювань про нього, але я хочу лише продовжити свою думку про вічне життя цього героя тим, що постановки цього роману не сходять зі сцен різних театрів світу. І в нашому театрі їм. Т.Г.Шевченка йшла постановка за мотивами роману “Дон Кіхот”.
Тому я хочу надати слово заслуженому артисту України Олександру Якимчуку, який брав участь у цьому спектаклі.
/Виступ О. Якимчука./
Учитель. Хотілось би закінчили цю нашу зустріч словами Ф.М.Достоєвського: “Якби скінчилася земля і спитали б людей десь там: “Ну, як, чи збагнули ви своє життя на землі й що ви про нього думаєте?”- то людина могла б мовчки подати “Дон Kіхота”: “Ось мій висновок про життя і – чи можете ви мене за нього осудити?””
Підготувала: Ніна ГОНЧАРОВА, учителі ЗОШ № 15, м. Луцьк
Зарубіжна література 