Учнівські роботи

Під враженням від новели Кафки “Перевтілення”
(твір учениці 11-б кл. Ціхоцької І.)
До малювання в собі дару не знаходжу,
Проте фантазія спроможна створити неможливе.
За допомогою мольберта слів і пензлика-пера я зможу
На полотні паперу показати те вразливе,
Що люди називають ще душею:
Її вразливий стан, її страждання,
Ту сіро-червонясту перевтілення кирею,
Котра породжує зневіру і німе знущання.
Перед очима – витвір страхітливий
Природи, що не спить віками –
Комаха, котра поглядає з боязню в світ мінливий…
І напівтінь покрита сірими мазками,
Штрихи різкі і тихі водночас –
То залишки того, що зветься “людська сутність”.
Для жалюгідного каліки вічність втрача час,
А за столом родинним сіті запліта холодна
і сліпа підступність.
Чіткі і рідні риси можна ще побачити поблизу,
Та здалеку ці образи змиває сліпота.
Потухший зір людини-звіра потупивсь донизу,
Але в очах ось промайнув ледь видний промінь -доброта.
Вини гризотами весь Грегор є закутий,
Їх ланцюги руйнують віру у життя,
Проте вони прозорі, для рідні їх легко розітнути,
Але й сестра, і батько, й сива мати
незмінно вибирають забуття.
Мовчанка синювата все панує в домі,
Лиш промінець рожево-жовтий свічки
прорізає напівсон,
Здається, все навколо також у зеленій втомі,
Момент цей перелому є не сон.
Коли кімнатою блукає сіра тиша,
В душі у кожного збирається думок сміття:
“Брудна комаха нам-бо не рідня,
але іще він дише,
Для чого марнувати нам своє життя?”
І всім байдуже, що йому важливо
Хоч краєм ока подивитися сюди
Й побачити, що матір і сестра ззираються тужливо…
Проте цього нема, і не минуть біди.
“Безмежно одинокий серед найрідніших ,”-
Так підпишусь я на сірому полотні.
Цей надпис не зітреться, вірю, і у шквалах найміцніших,
Адже це правда, що самотнім можна бути
і у дружній метушні

Твiр ученицi 11-Б класу Цiхоцькоi Iрини 
“Цей неповторний свiт росiйськоi поезії”
Нiщо у свiтi не буває вiчним:
Старе зникає, а нове народжується знов.
Творцiв новiтнiх цiль вража
непересiчним-
Позбутися минулого “оков”.
“Столiття золоте” вони хотiли потопити
У хвилях рiчки тiней, що хова земля.
Єдиная мета – зовсiм нове створити
Вiд самого фундаменту i до шпиля.
По-рiзному майбутнього культуру уявляли,
Експериментiв безлiч провели,
Рiзними ребусами усi слова писали
Й мову спотворювали, як лише могли…
А члени спiлки “Цех поетiв” все ж вважали,
Що слiд “сприймати свiт у всiй сукупностi
його потворностi й краси.
Народ приходив на виставу:”Це ж вандали,
О, що за дивнiї прийшли часи!”
Час – це суддя й випробування найгрiзнiше,
Вiн відбирає лиш шедеври свiтовi.
Тому того ім.’я в історії закарбувалось наймiцнiше,
Хто iстини краси знайшов новi,
Той, хто в буденному вiдкрив незвичне,
Посеред сiростi знайшов яскраві кольори,
У складностi – просте i поетичне,
З очей зiрвав полуду звичної мари.
А виявляється слова можливо прочитати
На срiбному опiреннi рибини,
I надзвичайно нiжную мелодiю зiграти,
Коли iз ринв пiсля боiв бiжать дощу краплини.
Всi твори визначнi у символiстiв, футуристiв, акмеїстів.
Не можуть залишити вас байдужим,
Адже у них нудьга життя зника у мiстi,
Хтось просить Бога про зорю, i зігріває свiчка в стужу.
Ось заметiль нестримна стука у вiкно
I срiбноликим ангелом єднає павутинки долi,
Чиясь кохана з чаши гордостi пригубила вино
Та в синьому плащi вiдкинула благання мужа кволi.
Чи зрозумiлi нам усi слова,
Тi неочiкуванi одкровення i посвяти?
Можливо, так. Проте, я думаю, нова
Лiтература ще не вiдкрила усiх таєн .
Треба зачекати.
I треба зрозумiти, що навколо свiт
Не зможе усієї нам краси нектар пролити,
Якщо слiпцем ходити до скiнчення лiт
Й не намагатись незвичнiсть звичного в серця впустити.

Твiр ученицi 11-Б класу Цiхоцькоi Iрини 
“Сторiнками роману “Майстер i Маргарита” М. Булгакова”
“Нарештi мрiя втiлена в життя,
Та ще потрiбно дещо доробити,” –
Отак подумав, вiдiйшовши в небуття
Великий майстер, що спромiгсь шедевр створити.
Так, перед гранню страху живучи,
Не мавши змоги правду в вiчi говорити,
Йому було призначено мiж тернiв iдучи,
Подарувати свiту рукопис, що не спалити.
На сторiнках замиготiли жарти сатани.
Чи вiн повинен лише зло творити?
Та виявляється, все зле придумане людьми,
А доля Воланда – наперекiр собi добро робити.
На перший погляд – дивний фантастичний твiр:
Перед очима сатанинський бал i Сина Божого розп’яття.
Як зрозумiти спiвзвучання всiх сюжетних лiр
I виринути з повного сум’яття?
Чи щось важливе сповіщає думка головна,
А, може, присуд всiх невинних катам?
Помiж рядкiв шукати слiд яскравi знамена,
Щоб вiднайти незвичний ключ iз думки злата.
Тож, боягузтво – найстрашнiший грiх,
За нього прощення даремно попросити,
Не допоможе й каяття бездонний лих –
Стороння ж бо людина має все простити,
В котрої в серцi оживає жаль,
I туга чорна, слiзно пережита,
Вiд теплоти її дихання плавиться i сталь –
Усе в твоїх руках, прекрасна Маргарито.
Проси що хочеш, але тiльки раз…
Та неможливо дбати лиш про себе!
На благо iнших віддаєш наказ,
А в нагороду милий повертається до тебе.
“Я – божевiльний”,- тихо з вуст його злiта,
Та справдi хворий так сказав би?
Нi, божевiльною є вся Москва,
Котра боїться вимагати правди.
Звичайно, в кожного в життi свiй шлях,
I побороти боягузтво дуже складно.
Та набагато важче, опустивши правди стяг,
Пiзнiше зрозумiть: змiнить минуле марно.
За кожен крок у вiчностi чека вiдплата
Людина ж смертна неочiкувано i раптово,
Тому, щоб з гiднiстю прийняти бiй смертельного набата,
Потрiбно зважувати вiрно кожне слово.

“Поезія 19 століття”
Сергенюк Євгенiя, 10 клас
Поезiя цього столiття не проста:
Це рiзнi поєднання свiтоглядiв митця,
Це рiзнi погляди, думки, переконання,
Це мрiя та водночас це – реальнiсть.
Це поєднання рiзних почуттiв,
А також рiзне бачення свiтiв
З рiзних сторiн та величин,
Поетiв рiзних краiн.
Це – Тютчев зi своiм “Мовчанням”,
В якому вiдкриває свiт в душi людськiй.
Це – Фет i його нiжний звук зiтхання,
Це шепiт й солов’їний спiв.
Це – Вiтмен, що оспівує себе, людей, природу
I називає волоссям землi – траву,
Це Бодлер, який, не дивлячись на красу природи,
Показує її, неадекватну та просту.
Це – Поль Верлен i його “музика у словi”,
Його осiння пiсня та iз серця плач.
Немов то дощ, що ллється з неба
Чи то вiд зради, чи невдач.
Це – Артюр Рембо та його блискучий задум – “Голосiвки”,
Що надихнув вже багатьох
У свiт поезії вiдправитись в мандрiвки:
Експеримент не терпить навiть двох.
I хоч пройшло уже чимало лiт
З тих пiр, як всi вони творили,
забути їх – це просто неможливо,
Адже усi вони- митцi.
Митцi, що вiрять в кращий свiт,
Борцi за щастя, вiру й долю,
Творцi страждання i любовi,
Що свiй залишили завiт.

2013рік
Рубаї
Долгіх Іванна 8бклас:
Я ніби довгої гри персонаж,
І моє життя – це якісний муляж.
І вихід із ігри тут зовсім недалеко,
Та вийти заважає лише мудрий страж.
Куделя Михайло, 8б клас:
Путь пытался я найти
Среди мрака, бездны, тьмы.
Человек ведь я, никто другой –
Как великий свет любви.
***
Радость, счастье, воля, свет –
Вот чему я дал обет,
И никто другой не в силах
Уничтожить мой рассвет..
***
В схватке вечной сошлись,
Между миром встретились.
Один – зло, другой – добро.
Оба хотели попасть ввысь.

Корнелюк Вячеслав, 8а клас:
Сила миру не у зброї,
а є в людях доброї волі.
Нас не злякають палії війни,
Якщо ми будемо у колі.
***
То снідали, то обідали, і ніколи їм гулять.
Люди йдуть жать, а вони на печі лежать.
До роботи «Ох», а їдять за трьох –
Їх по смерть тільки посилать.

БЕЙТИ

Чесневська Світлана, 8а клас:
Розумні люди часто кажуть: «Що ти посієш, те й пожнеш».
Без праці ти не знайдеш щастя, бо як працюєш, так й живеш.
***
Знання – це найцінніший скарб, якого потрібно берегти.
Збирай, … і далі передай, бо це за золото не купиш ти.

Данилюк Тетяна, 8б клас:
Бувають люди з глибокою душею – як океан, в який хочеться зануритися.
А бувають – як калюжі, які треба обходити, щоб не забруднитися.

Чесневський Богдан, 8а клас (Просто чотиривірші)
Кожен день потрібно працювати,
Щоб сніданок і вечерю мати.
Хто ледарює – в злиднях буде жити,
Тому не можна байдики бити.
***
У нас влада працьовита й щира,
Непідкупна, чесна й не брехлива.
У нас всі політики хороші,
А насправді – хочуть тільки гроші.
***
Наш президент – дивна людина.
Нащо йому та Україна,
Якщо він про статки й про маєтки дбає,
А за людей нікого не вважає.
***
Не вір ніколи брехні й обману.
Не шукай собі почесті і шану.
За гроші ніякі не купляйся.
Ти – українець, і цим пишайся.
***
Ми кажемо, що мова наша солов’їна
Мелодійна й гарна, як перлина.
Чому ж суржиком ми розмовляємо,
Якщо мову українську маємо?

Вічна казка кохання

(учениця 7 класу Клімук О. – після вивчення теми “Балада”)

– Чом сумні у тебе очі?
Чом бліде твоє обличчя –
Біла пляма на тлі ночі,
О моє кохання!…
– Завтра в мене буде свято.
Чи прийдеш ти на вінчання?
На вінчання з не коханим,
Не жаданим і не милим,
Боягузливим, скупим і злим.
Прийди, – я так хочу.
Востаннє гляну на тебе
І життя моє більш мені не треба…
– Цить, мовчи, не треба далі,
Я прийду, як ти так хочеш.
Вже в нічній далекій млі
Стихли їхні голоси.
Вранці дзвони задзвеніли,
Аж луною пронеслись,
Скільки мрій вони згубили!
На весілля всі зійшлись.
Натовп вінчання чекає,
Сміх лунає звідусіль,
Наречену хтось втішає,
Та у грудях в неї біль.
Плаття біле – біле, пишне,
Дуже холодне, ніби сніжне,
Обвило тіло, серце скувало,
Аж на душі холодно стало.
Вже процесія іде,
Раптом хтось виходить з тіні.
Наречену він краде,
Ніби в казці, мов у сні…
На долину ніч заходить,
Ховаються в траву квіти,
Пара закоханих тихо бродить,
На них яскрава зоря світить.
P.S. Вони вінчалися на небесах, щоб їхнє кохання стало вічною казкою.

Доленька

Вечір догорає,
Все навкруг німіє,
Довга тінь лягає,
І небо темніє.
Мерехтить зоря вечірня,
Сходить місяць ясний,
Настає ніченька літня,
Тиха, прекрасна.
Небо вкрилося перлинками,
Місячні промені на річечці грають,
І тут довгими годинами
Козак з дівчиною гуляють.
Та не довго гуляли,
Не встигли й намилуватись
Одне одним, козак зібравсь на війноньку,
Довелось прощатись.
Заплакала дівчинонька,
Заплакала, заридала.
Не вернувся він з війноньки,
Ждала…Ждала…Не діждала…
І кинулася до річеньки,
Над водою стала,
Подивилася на небо
І знов заридала:
“ О доле, доле, не будь злою,
Не будь жорстокою зі мною,
Усе, що хочеш, забирай,
Тільки коханого віддай…”
Місяць зник,
Погасли зорі,
Кинулася дівчинонька
У води прозорі…
Давно те діялося,
Та кажуть ще й досі,
Сидить на бережку Русалонька,
Розчісує коси,
Сидить і ридає,
І кличе, і просить…
Клімук О. 

Після вивчення теми “Билини”
Про Діму Семикласовича та Лілію Анатоліївну
Гей у славному у місті та у Луцьку,
Та у тій то школі та 15-тій,
Де вчилися майбутні вчені та філософи,
Як Богдан Ясноголовий і Марина Справедлива,
В’ячеслав Удалой і Денис Механізм та інші…

Що це? То не пил у полі пилиться,
Не туман із річки піднімається.
Це Діма Семикласович до школи несеться.
Прямою дорогою несеться, не окольною,
І очищає дорогою всі вулички вокзальниї,
Всі двори шкільні та по всьому місту Луцьку
Від зелених насаджень та квіточок.
Та на пору тую, на те времєчко
Чергувала в школі Лілія Анатоліївна,
Цариця місцева біологічна.
Почорніла Лілія Анатоліївна, як осіння ніч,
Побачивши у Діми в руках зірвану квіточку.
– Ай же ти поганий татарину, злодій ботанічний!
Як ти посмів дитину природи знищити, тисячі клітин!
Та сама я тебе знищу: одиницю поставлю за семестр!
Це не старий дуб до землі клониться,
Це Діма Семикласович, цариці ботанічній
Даючи щоденника, вклоняється.
– Ой ви, гой єсі, Ліліє Анатоліївно!
Не спішіть страчувати, кажіть милувати!
Посаджу я цілу клумбу квіток Ваших улюблених!
І в ту же секундочку Лілія Анатоліївна посміхнулася, засміялася,
І небо посвітлішало, і сонце красне вийшло.

День за днем іде, як трава росте,
неділя за неділею, як вода, тече,
Так пройшов – промайнув цілий рік.
А під вікнами цариці ботанічної
троянди килимом квітковим стелються,
І весь люд вокзальний радують.
Корнелюк Вячеслав, 7а клас, 2012р.

Балада про короля Карла
Було це за Великого Карла часів,
Коли весь люд франкський вільно жив.
Любили всі короля свого,
Кращого за нього не було нікого.
Всім поради він давав,
Правив, милував, карав.
Жила добре вся земля,
коли тут одного дня
затряслася вся земля,
стало темно, наче ніччю,
це йшли кривавой січчю
сарацини – мусульмани.
Закували всіх в кайдани
Переможених своїх.
Йдуть, летять, усіх рубають,
у полон всіх забирають.
І про це король дізнався,
Весь він смутком геть узявся,
Думав, думав – й скликав раду,
Як розбити підлих гадів,
як їм землю боронити,
як країну захистити.
Довго думали усі, і тут виступив Брасі,

радник королівський:
– Люде франський, що я бачу?
Вся країна гірко плаче.
Мусульмани наступають,
Радість всіх з лиця стирають.
Треба дати бій арабам!
Ми не хочем бути рабом
Завойовникам проктятим!
Треба в бій всіх спорядити!
Рідну землю захистити!
Хоч помремо ми всі в бою,
Але краще гідно вмерти, ніж в полоні віру стерти!
Схвально вигукнули всі:
– Слава! Слава! Всі ми згодні
Дати бій арабам сьогодні!
Спорядились всі на бій.
Мужньо лицарі ідуть,
сміло зброю всі несуть.
Йдуть свій край всі захищати,
Сарацинів проганяти.
Йдуть всі сміливо у бій –
Як несеться чорний рій,
Це араби йшли у бій.
Стали франки всіф до бою,
Всі наготували зброю
Й почалася страшна битва.
Бються воїни відважно,
Вільно, сміливо, зневажно.
Та араби наступають,
Списи, дротики літають.
От араби всіх убили,
І із франків уцілили
Король Карл та його радник,
Де Брасі, усім порядник.
Захопили їх араби
У полон страшний, безрадний.
І тут вийшов Мухаммед, султан османський,
Закликає підкоритись вірі мусульманській.
Тоді життя воякам нашим подарує,
почестями, злотом, сріблом обдарує.
Та всі ж вірні вояки вірі християнській,
Не хочуть коритись чужій, мусульманській.
Не терпить непослуху цар Мухаммед,
Убити наказав він воїв непокірних, вірі своїй завжди вірних.
Король і радник його, де Брасі,
Подивились глузливо у вічі султану,
Не захотіли честь віддавати Корану.
І тут махнув османський кат рукою –
І кров полилась по землі рікою.
Ніхто з вояків не вернувся з руїни,
Зате полягли за честь Батьківщини.
Чесневський Богдан, 7а клас (2012р)

АКРОВІРШІ
Мелодія осені
Манить нас осінь в ліси і гаї
Ехо розносить сум по землі
Листя розкидує вітер в той час
Осінь уже завітала до нас.
До лісу, до парку скоріш завітай
І вітру послухай пісню сумну,
Яка розповість про осінню пору.
Чесневський Богдан, 7а, 2012р

Між мною і тобою
Розмите сонце світить
І світ, наповнений журбою,
як раз на сльози мітить
Живчук Валерій, 7а, 2012р.

Запашне, румяне літо
Ах, яке воно чудове,
Щедрим сонцем оповите,
Оп’яняюче медове.
Я начебто літаю,
Лину в червень милий,
Юність давню повертаю. І дитинство
Білим пухом неопаленим
Ллється сонячне проміння
Юга тане понад обрій.
Люба серцю час вечірній
І душі так ясно й добре!
Тепле літо, світле літо,
Оберемки пишні цвіту.
Живчук Валерій, 7а, 2012р.

Школа двері відкриває,
Кожного вона чекає!
Осінь радо зустрічає,
Листя стежку нам встеляє.
Я також до школи йду,
Радо друзів там знайду.
Чесневська Світлана, 7а, 2012р.

Ера прийшла 21 століття –
Зоряні твори ще мають буття.
О, байко Езопа, хоч ти вже антична,
Пам’ять про тебе завжди буде вічна!
Терещук Дмитро, 7а, 2012р.

Він у лісі проживає,
Одяг темно-сірий має,
Вечорами тихо ходить,
Кого зможе, того зловить.
Гладун Богдан, 7а, 2012р.

Школо, школо ти моя!
Клас, учитель, учні,
Олівець, підручник, зошит,
Любі однокласники.
Я люблю усе це в школі,
Раз я звусь школяриком.
Корнелюк В’ячеслав, 7а, 2012р.

Добра, гарна і красива,
І граційна, справедлива,
Акуратна, незрівняна, –
Ніжна дівчинка Діана
Стаднюк Марія, 7а клас

За мотивами балади Ф. Війона «Балада прикмет»:
Я знаю, як буває у житті.
Я знаю те, що є, й чого немає,
Я знаю, як люди просять в каятті,
я знаю, як чоловік кохає
Я знаю, як старець зітхає,
Я знаю тих, хто хоче жити вічно,
Я знаю, що кінець у них трагічний.
Я знаю, як це – працювати без зупину,
Я знаю слова, що кажеш мені ти,
Я знаю, що можна жити лиш годину,
я знаю все – не знаю лиш себе.
Долгіх Іванна 7б, 2012р
***
Я знаю – Діана сідає на шпагат.
Я знаю – Марина кричить без зупину.
Я знаю, як Гладун забиває м’яча.
Я знаю, як Чесневський бере нас на спину.
Я знаю, як Світлана бутерброд жує,
Я знаю, як Іра «Моджо» попиває.
Я знаю все, й не знаю лиш себе.
Я знаю, що про клас свій нічого не знаю,
Та знаю, що Гладун не тільки б’є м’яча,
Він б’є іще Іринку на уроці.
Я знаю Малу, що зачарує слухача,
Я знаю Онищук, що на добрім завжди боці.
Я знаю – Корнелюк складає байки,
Я знаю героя – Белаша Дмитра.
Я знаю – нашим класом пишаються батьки,
Я знаю, що найменшим є малий наш Діма.
Я знаю, як Аня «Рей Бекі» вдягає,
Я знаю Живчука, що він святий,
Я знаю, як Ленчук на уроці десь «літає»,
Я знаю, хто б’є нас – Матвійчук Андрій.
Я знаю, що найнижча Шева Наташа,
Я знаю, що можеш бути й ти
Гордістю нашого класу!
Васянович Тетяна (7а)

Подай мені долоньку
Подай мені долоньку,
Щоби були в душі
Лише яскраві, милі
Миті у житті.
Щоб сонце ясне в небі
Світило без кінця,
Щоб мрії всі далекі
Летіли в майбуття.
Щоб завжди пахли квіти,
Мелодії звучали,
Щоб було добре жити,
Проблеми всі зникали.
Подай мені долоньку,
Засяй в червонім цвіті,
І буде добре жити
Усім в цілому світі!
Васянович Тетяна.